Июл 19

Завещание красного народного генерала

Автор: , 19 Июл 2015 в 13:14

 

Ю.П.Соломатин, комиссар Киеваской областной организации Всеукраинского Союза Советских офицеров  

Почти десять лет назад ушел из жизни пламенный СОВЕТСКИЙ человек, красный народный генерал Николай Петрович Полудень. Помнят его на инвалидной коляске с Красным Знаменем в руках у стен Верховной зРады Украины уже немногие, а цветы на его могилу ложатся ?

В Киеве есть ассоциация генералов советских времен, в ней около 200 человек. Сохранили верность своей первой присяге очень немногие. Он один из них.

 

БИОГРАФИЯ  Полудень Николай Петрович

(1921 – 2006 г.). Член ВКП(б) с 1942 г.

В РККФ: с 1939 г. Служил на Черноморском флоте. В годы войны воевал в морской пехоте, комсорг роты. В 1943 г. комиссован по ранению.

После излечения – на партийной работе. Работал в райкомах КП(б)У Черновицкой области, затем в Черновицком обкоме. Окончил партийную школу во Львове.

В органах госбезопасности: с 1954 г. Занимал должности:

В 1981 г. уволен в отставку по состоянию здоровья. После развала СССР занимался политической деятельностью, член Киевского горкома Коммунистической партии Украины.

Звания:

  • Генерал-майор (1966 г.);

Награды: орден Отечественной войны I степени.

Звучит полонез Огинского
Газета КОММУНИСТ № 32     07/05/07 13:33  Автор — Светлана Гаража http://www.komunist.com.ua/article/18/4276.htm  ( в сокращении)

 

Когда в марте 2006 года опустили в землю урну с прахом “красного генерала” Николая Петровича Полудня, прозвучали одна за другой две мелодии — торжественный Гимн Советского Союза и чарующе-печальный полонез “Прощание с родиной” Огинского.

Генерал Полудень до последних дней оставался в душе морским десантником времен Великой Отечественной, т.е. бесстрашно и прямо смотрел он в глаза как друзьям, так и противникам. Он оставался тем 23-летним парторгом десантного батальона, что был тяжело ранен и засыпан толщей поднявшейся от взрыва земли во время легендарной Керченской десантной операции по освобождению Крыма. В приказе о награждении его орденом Отечественной войны была пометка “посмертно”, а домой в те дни пошла-полетела “похоронка”. Но он и еще пятеро из его героического батальона все-таки выжили в том шквальном огне.

Все, кто знал Николая Петровича, помнят присущую его цельной натуре органичную неспособность к уступкам и реверансам, когда дело касалось верности коммунистической идее.

Его мужественно-красивое лицо и зажатое в руке древко красного знамени (другой рукой он опирался на трость) были символом коммунистических шествий в Киеве в дни ноябрьских холодов и в дни майского цветения. “По улицам поверженной столицы шел не плененный красный генерал”… Это строка из посвященных генералу Полудню стихов журналистки и поэта, “навсегда советского человека” Юлии Колесниковой.

 

…На палицу небрежно опираясь, —

Осколок, словно шип,

в колено врос —

Ни возрасту, ни боли не сдаваясь,

Шагал он, севастопольский

матрос.

Он впереди, без страха и упрека,

Под Знаменем (за ним —

отмщенья вал)

Тот мальчик в бескозырке,

синеокий,

В папахе со звездою генерал.

И далее:

Зачем ему петлюровские флаги?

Сжимала Знамя Красное рука!

Называется коротко — “Помним”. Подзаголовок — “Написано о войне”. В нем — стихи трех народных поэтов, коммунистов — Григория Биленко, Ивана Палиивца из Кременчуга и Андрея Ковтуна из поселка Балабино Запорожской области.

“Я стою у могилы братской, у Победы на берегу”, — пишет Андрей Ковтун. Наша Победа потому и святая, что дает нам и сегодня силы и надежду:

Лишь ей — лечить все наши раны.

И вдруг — как удар в область сердца — впечатление от стихов “Он прикурил от Вечного огня”:

Он прикурил от Вечного огня —

Худой юнец с походкой деловитой, —

Нырнул проворно к мраморным камням

И прикурил, как флагом руки вытер.

И далее идут две, на мой взгляд, ключевые, коренные строки:

Он прикурил от Вечного огня,

Он оболгал пред павшими меня…

Это чувство вины за не совершенный лично тобой грех, эта ответственность за все и за всех, которую на тебя формально никто не возлагает и только ты один можешь возложить ее на себя, — самый верный признак высокой и обостренной совести.

В высшей степени подобная ответственность и чувство вины, которую он брал на себя, были присущи генералу Полудню. Все, кто общался с ним, подтвердят это. “Это мы виноваты!” — твердо говорил он о военнослужащих, не вставших на защиту советского строя. Хотя кто может, кто посмеет хоть в чем-то упрекнуть лично его? Но он мучился этой войной и себе поблажек не давал.

Чувство вины и чувство ответственности за все, если они искренни и выстраданы, подвигают к борьбе, к деятельным поступкам, которые одни только и могут искупить вину, пусть и не твою. В нашем случае речь идет о вине перед павшими, перед сражавшимися, перед памятью о Победе и памятью о ее цене. Сама по себе борьба за неискаженную память о войне дает силы жить. Не искаженная память подразумевает: если свершилась великая, спасшая человечество Победа, то прежде всего нужно искать — и навеки прославлять! — ее истоки.

Подготавливая этот материал, я обратилась к хранящимся в моем архиве письмам Стефании Петровны Цакун. И вдруг в одном из них высветились для меня по-новому ее строки: “Я испытываю чувство жгучего стыда и какой-то мучительной вины за развал Советского Союза. Вины перед погибшими героями”.

Будем же помнить о миллионах истинных героев. О тех, кто сражался с врагом на фронтах Великой Отечественной, — таких как генерал Николай Петрович Полудень. О тех, кто боролся с фашистами в подполье, — таких как Николай Иванович Гаревский. О тех, кто самоотверженно, на износ трудился на Победу в тылу, — таких как Стефания Петровна Цакун. Это было лучшее поколение советских людей.

…Звучал на кладбище полонез Огинского, бередя рану вечной разлуки с Николаем Петровичем Полуднем. Мог ли предположить польский композитор Михаил Огинский, участник восстания 1794 года под руководством Костюшко, что через века мелодия его полонеза так драматически свяжет между собой имена людей, чьи подвиги приближали и обеспечивали Великую Победу великой страны.

Звучит, звучит полонез Огинского… Напоминает о том, сколь прекрасен, сколь высок в помыслах и поступках может быть человек.

 

Стенограма пленарного засідання

14 Грудня 2001

                       ЗАСІДАННЯ П’ЯТДЕСЯТЕ

        С е с і й н и й  з а л  В е р х о в н о ї  Р а д и

          У к р а ї н и.  14  г р у д н я  2001 р о к у.

                         10  г о д и н а.

 

Веде засідання Голова Верховної Ради України ПЛЮЩ І.С.

 

http://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/3441.html

ГОЛОВА. Дякую,  Ігоре  Рафаїловичу.  Слово  надається  Миколі Петровичу   Полудню,   учаснику   Великої    Вітчизняної    війни, генералмайору у відставці. За ним буде виступати Бакушин.

 

ПОЛУДЕНЬ М.П.,    учасник    Великої    Вітчизняної    війни, генерал-майор у відставці.

Шановний  Іване  Степановичу!  Шановні народні депутати!  Дорогі друзі! Дорогі товариші! Ветерани Великої Вітчизняної війни, ветерани військового тилу, члени Всеукраїнської ради   радянських   офіцерів   щиро  вдячні  вам  за  рішення  про відзначення 100-річчя з дня народження великого сина нашого народу Миколи Федоровича Ватутіна (Оплески).

Наша глибока  повага,  наша  вдячність  депутатській  фракції Комуністичної  партії  України,  за  дорученням  якої   радянський генерал Доманський вніс пропозицію про це.

Щаслива доля   дарувала  нам  життя  на  фронтах  війни  і  у військовому тилу,  який був майже тим же фронтом.  І  ми  назавжди залишаємося   стійкими,   непідкупними  патріотами  своєї  великої соціалістичної Батьківщини,  вірними рідному радянському народові, високим гуманістичним ленінським ідеям (Оплески).

Ні, і  ще раз ні,  ми,  колишні солдати,  матроси і сержанти, старшини,  офіцери,  більшість генералів, адміралів, не клюнули на гачок   з  отрутним  кривавим  американським  доларом,  залишилися вірними єдиній у своєму житті військовій присязі і єдиній  клятві, яку  ми дали Батьківщині в роки своєї нелегкої,  але благородної і чесної юності.  Присяга і клятва дається один раз у  житті.  Таким був і видатний радянський полководець ленінської школи Ватутін.

Керівники наших  військ  забезпечили славну перемогу Збройних Сил  Радянського   Союзу   у   Великій   Вітчизняній   війні   над гітлерівськими    головорізами    та    їхніми   націоналістичними бандерівськими лакизами.  Видатний воєначальник  Микола  Федорович Ватутін  був  російський  побратим — селянський син з братньої нам Курщини.  Серед великих шанованих полководців Великої  Вітчизняної війни  є прекрасна плеяда представників нашого українського народу

— це Малиновський, Черняховський, Рибалко, Єрьоменко.

 

Війська, якими  командував   Миколо   Федорович,   разом   із військами  інших  фронтів  звільнили  нашу Україну від фашистської окупації і кріпацького поневолення.  У розквіті своїх сил і  свого полководського обдарування і генія він загинув смертю хоробрих від зрадницької бандерівської кулі.  Прах  його  навічно  покоїться  в українській  землі.  Ім’я  Миколи  Федоровича  шанують  в  Україні трудящі,  чесні люди всіх поколінь, воно зігріто безмежною любов’ю наших  душ  і сердець і нашою вдячністю.  А ті,  хто загубив життя Миколи Федоровича,  хто замордував сотні тисяч радянських громадян у  воєнні  і  повоєнні  роки,  нахабно  пнуться  сьогодні із свого зрадницького кодла  і  вимагають  від  Верховної  Ради,  від  вас, депутати,  від  вас,  радянський народ,  щоб їх визнали учасниками визволення Радянської України і надали належний статус.

Шановні друзі!  Тут поряд,  перед входом у будинок  Верховної Ради,  стоїть  на  високому постаменті пам’ятник Миколі Федоровичу Ватутіну,  але більшість його бойових соратників,  учасників війни нині вимушені жебрувати,  злидарювати. Як це сталося? Такого ще не знав і не бачив світ,  щоб  діти  наші,  яких  ми  породили,  яких виховали,  яким  допомогли здобути найвищу освіту за тих часів,  і багато з них стали професорами,  докторами наук,  академіками,  на очах  всього  світу  серед  білого дня пограбували нас,  відібрали похоронні копійки,  які ми складали цілими роками,  аби по-людськи бути  похованими,  аби  відійти  у вічність так,  як це робиться в цивілізованому суспільстві. Як це так, чому так сталося?

Дорогі друзі!  Дорогі товариші!  Ми, ветерани, звертаємося до всього нашого чудового, прекрасного українського народу: треба все зробити,  щоб  позбутися  цих  страждань  і  так  званих   надбань буржуазнокапіталістичного ладу, позбутися без зброї, позбутися без крові,  бо ми вже воювали,  ми все це знаємо.  Але це  потрібно  і можливо при єдиній умові: парламентські форми і методи боротьби за кращу долю  народів  України  підтримати  всенародним  виступом  і рішучою вимогою:  «Геть іноземних окупантів та їхніх вірних холуїв з нашої священної української землі!  Повернути владу  робітникам, селянам і патріотичній частині інтелігенції!  Владу рад, радянську владу!« (Оплески).

Це буде достойним пам’ятником Миколі Федоровичу Ватутіну і 27 мільйонам загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Дякую за увагу (Оплески).

 

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Facebook
Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники
Опубликовать в Яндекс

Обсуждение закрыто.

  • Наши баннеры

    Союзное движение 17 марта
    Союзное движение 17 марта
  • Товарищ!


    Товарищ! Поддержка и продвижение Песен Русского и Советского Сопротивления - твой реальный вклад в освобождение родной страны от космополитической клики воров и предателей! Реквизиты для перечисления материальной помощи: Яндекс-Деньги: 41001348080539 Webmoney: R168030041212, Z228873363186 Через Сбербанк на карту MOMENTUM R номер: 5336 6901 4030 5568 действительна по 11/22, Харчиков Александр Анатольевич
    Сплотим Силы - Спасём Россию!
    Возродим великую Советскую страну!